Доля і неволя

Доля і неволя

- Василю, здається, я важка…, - ледь стиха мовила Марія. 

- Ну, що ж, будемо чекати, раз Біг дав…, - зітхнув Василь, але в його голосі все ж було чутно кілька радісних нот. 

Після трьох тяжких голодних 1921-1923 років родина не дорахувалася двох діток. Вони тоді жили на Херсонщині. Степанко вмер взимку, перед Різдвом 1922-го, а Орися – восени 1923-го.

 Навесні 1923 року сім’я на запрошення тітки Василевої поїхали на Полтавщину, у село Пришиб. Тут їм дали хатину стареньку, де вони й заходились хазяйнувати. Із дітей у них тільки Галиночка жива лишилась. Але дитина калічка (на одну ногу кульгає), а тому Василь з Марією журилися з того часу як осиротіли без своїх старшеньких не тільки про те, як дівчинка виживатиме, якщо не дай Боже де вони дінуться, а ще й про те, хто ж їх у старості догляне. Галинка, мабуть, має доброго ангела охоронця, що він не дав їй піти за межу разом із братиком та сестрою. Хоч одненьку втіху подружжю лишив милостивий Господь. Тяжко жилося після голоду. Довго відновлювали свої сили, влаштовували господарство на новому місці… Але ж обоє роботящі і завзяті, то освоїлись і зажили між людей як і всі інші. На все життя Марія запам’ятала те почуття страшенного голоду, що не давало заснути, а коли й давало, то страх миттю будив, адже залякував, що «можеш і не прокинутись». Де які бур’янці, де які гниленькі картоплиннячка, знайдені в полі - все то віддавали дітям, а самі, здавалось, живились повітрям, а чи сонечком… Але не вберегли від смерті двох своїх квіточок… 

А з того часу якось аж боялись думати про народження дітей. І не говорили про це. Аж ось Марія відчула, що має щось під серцем… Василь зрадів тому, але, як справжній господар і голова родини, відразу подумав про те, як виживатимуть з двома дітьми, адже сяке-таке господарство зовсім невеличке, бо обоє працюють в колгоспах так тяжко і так багато, що і корови нема як тримати. Але через хвилину Василь відкинув тривожні думки і подумав про те, що, може, сина знов народить Марія… І ця думка його мов запалила. Не дивлячись на всілякі труднощі, Василь клопотався щодень про Марію: чи поїла, чи тепло одяглась, чи не болить,бува, чого… І чекав на появу маленького ангелика.

Але попри всі сподівання і прогнози старих напівсліпих і зморщених повитух у травні «знайшлася» у Василя з Марією дівчинка. Та така вже синьоока, що Василь тільки і милувався тими її очима-озерцями і вже з нетерпінням чекав, коли Наталочка (саме він так назвав дочку на честь своєї покійної матері) підросте. Наталка підросла, пішла до школи і, вже навчаючись у 7 класі, працювала в колгоспі. Носила воду біля комбайну, ячмінь полола руками разом із такими ж дівчатами і жінками. Роботяща була, що й казати! І сеструню свою хвореньку догляне: випере одяг, волосся вимиє, коси позаплітає та ще й надвір проведе і посадить на лаву, що біля старої груші, щоб та на свіжому повітрі розважилась. Дарма, що сестрі вже 16-й рік, а Наталочці тільки 10. Золото, а не дитина! Оце вже з того часу, як Наталка навчилась говорити і ходити, Марія сказала чоловікові:

Тепер нам не страшно старості, адже вона і Галинку не дасть обидіти і нас з тобою, батьку, догляне. 

Твоя правда, Маріє, - відказав Василь, - Наталочка – то наша втіха і опора. Дякуєм Богу милостивому, що послав нам її. 

…Наталочці було вже 15 літ, як почула вона страшне слово «війна»… Воно гриміло по радіо і гукало з усіх кінців села… Воно було страшним і незнаним. Василя забрали на фронт. А через рік до села прибули «гітлерівці». Вони розвішували плакати, поширювали листівки із закликом про легку роботу, чудові умови життя як на підприємствах, так і в приватних осіб. Така агітація успіху не мала. Тоді окупанти вдалися до інших методів. По селах були розклеєні накази, в яких говорилося, що на основі розпорядження рейхскомісара введена трудова повинність. Вся молодь 1922-1925 років народження призивається до трудової повинності терміном на два роки. 

Одного осіннього ранку вербувальники прийшли і до хати Марії Рак. Довго не розпитували, бо вже мали на руках списки усіх, хто підходив за віком і мав їхати до Німеччини. Марія надіялась, що її дівчат не заберуть, адже Наталка ще не мала 16, а Галинка мала 22, але виявилось, що за їхніми паперами Наталці вже 16, а щодо Галини, то її взяли без усіляких пояснень. Того дня з Пришиба і сусідньої Роботівки забрали трохи більш як 25 душ. Спершу відвели у сільраду, зачинили там на якийсь час, а тоді повезли в Кременчук. У місті знов зачинили у якійсь триповерховій будівлі і не випускали, бо казали, що чекали доки набереться молоді на ешелон. Марія після того, як забрали дівчат заслабла. Серце боліло, важко було дихати. Жінка кілька днів пролежала, а коли трішки їй полегшало, то зібрала деякий харч і пішла пішки, разом з іще двома матерями, до того збірного пункту. Там дівчата позв’язували хустки і хустками піднімали їжу, яку їм привозили родичі. Адже поки вони там були їсти їм не давали. Насилу вернулась Марія додому, перед очима стояли Наталчині заплакані очі-озерця і перелякані Галинині.

Тільки через тиждень набрався ешелон і вони рушили на роботи. Їхали туди з тиждень, мабуть. Знову ж таки їсти їм не давали. Виживали за рахунок того, що вдалося взяти з собою. Були й такі сміливці, які тікали з потяга. Тоді ті, що лишались, живилися їхніми харчами. Але вдалих втеч було мало, бо більшість із них наздоганяли кулі… Наталка боялася тікати, бо не знала ж зовсім дороги… Галина все радила їй тікати разом з іншими втікачами, мовляв «я, Наталочко, лишусь, а ти тікай, бо як же ж матуся наша сама там буде…», але Наталка на те відказувала, плачучи: «Галиночко, та куди ж я втечу, як я дороги не знаю? Все одно знайдуть тоді і ще гірше буде…». Кілька разів за час, поки їхали, сестри повторювали цей діалог і омивались сльозами, не знаючи, що їх чекає в Німеччині....

Каріна Рак, учениця 9 класу (2013)

Твір на обласний літературний конкурс "Пам'ять єднає покоління"

(Диплом переможця)